Девід Гоуден, Еміліо Пароді

Як уряд Італії сприяє існуванню мафії

06.03.2016


Окрім добрих вин, теплих пляжів і палких жінок Італія славиться й дечим менш приємним — мова йде про мафію. Цікаво розібратися, яким чином настільки потужна «машина» змогла вбудуватися в суспільство настільки сильно та змістовно, але ще важливіше зрозуміти, яку роль вона відіграє поруч із італійським урядом. З одного боку, дуже легко стверджувати, що мафія та корумпована економічна система, в якій вона функціонує, є неправильними і непродуктивними для країни. З другого боку, її присутність може бути сприятливою для економіки країни, причому у випадку Італії саме так і є.

Щоб зрозуміти, наскільки корупція просякнула найвищі шари італійського суспільства, варто розібратися в тому, які політичні та економічні процеси відбувалися в Італії протягом двадцятого сторіччя.

Злочинні організації — сицилійська мафія, «каморра» (що діє під Неаполем) та «ндранґета» (що діє в Калабрії) — відомі своїми зв’язками з будівельною галуззю і функціонують, як правило, напряму через італійський уряд. Ці злочинні угруповання дуже розрослись протягом останніх п’ятдесяти років, перетворившись на справжні імперії, вплив яких простежується в основних секторах економіки.

Італійська держава: надійний партнер мафії

Рушійною силою цього зростання була політико-економічна модель, що сформувалася в Італії в другій половині ХХ сторіччя після Другої світової війни. Одна велика політична партія (Християнсько-демократична партія — ХДП) правила країною протягом майже сорока років. Такий вузькопартійний підхід до політики склався як наслідок протидії впливу сильної Комуністичної партії (протягом 1970–1980-х років вона була найбільш впливовою комуністичною партією в Західній Європі), що активно зростала та вважалася основною загрозою для країни, оскільки більшість громадян побоювалися захоплення влади в країні центральним урядом, побудованим за радянським взірцем. У розпал холодної війни ці почуття були найбільш укоріненими. Протягом зазначеного періоду в італійській політиці домінувала одна правляча партія. Саме тоді й сформувалися зв’язки між політикою та бізнесом, на підґрунті яких і розвивалася організована злочинність.

Для неї така ситуація також була вигідною: злочинці знали, що ті можновладці, яких необхідно «купити», щоб вони не дивилися туди, куди не слід, залишатимуться на своїх посадах протягом тривалого часу. Цей чинник, поєднаний із бажанням постачати товари, які під час війни або жорстко розподілялися, або обкладалися високими податками (наприклад, цигарки), сприяв формуванню мафії в умовах поєднання бажань споживачів зі слабкими структурами державного управління. Корупція, що постала внаслідок цього, майже повністю змінила структуру економіки Італії.

Як і в XIX сторіччі, корупційні структури виникали, насамперед, на півдні Італії. Коли безпосередні зв’язки з урядом у центрі зміцніли, стрімке зростання мафії охопило й більш промислово розвинуту північ країни. Проблема, яка колись мала територіально обмежений характер, тепер охопила всі основні галузі промисловості, створивши плетиво зв’язків між бізнесом і політикою (італійський колега Дуайта Ейзенхауера, напевно, застеріг би нас перед впливом цього «промислово-політичного» комплексу). Організована злочинність поширювалася як невиліковна ракова пухлина, що досягла тієї стадії, коли її видалення, ймовірно, поставить під загрозу й без того слабку економіку. Коротше кажучи, навіть якщо операція пройде успішно, пацієнт, скоріше за все, сконає.

Глибока вкоріненість корупції в політичних, суспільних та економічних структурах Італії ще більше ускладнює виконання країною своїх зобов’язань перед Європейським Союзом. Припинення економічного спаду стане для Італії з її корумпованою та хворою політичною системою дуже складним завданням. На сьогоднішній день державний борг перевищує 130 відсотків ВВП країни. Для того, щоб країна залишалася в зоні євро, розмір її державного боргу не повинен перевищувати 60 відсотків ВВП, а річний дефіцит державного бюджету — 3 відсотків ВВП. Італії зараз дуже далеко до дотримання будь-якого з цих критеріїв (на її захист, однак, слід згадати про те, що країн, які їх дотримуються, в Європі мало). Однією з причин, що ускладнюють наведення ладу в державних фінансах, є усталений у країні політико-економічний устрій. Ця проблема є подібною до тих труднощів, із якими стикаються США, намагаючись урізати бюджет своєї економіки «війни та соціального забезпечення». Надмірна кількість глибоко вкорінених груп із власними інтересами робить збалансування бюджету практично неможливим.

У Італії ця проблема є більш вираженою, оскільки всі учасники цього процесу представлені в самому уряді. А причиною хаосу в державних фінансах США є, насамперед, небажання виборців відмовитися від виплат або притягти до відповідальності політиків, чия марнотратна діяльність виходить із-під контролю (це, наприклад, «війна з тероризмом», «війна з наркотиками» тощо). В Італії бюджет складають ті самі політики, які використовують закладені в нього кошти на власну користь і на користь тих, хто їх оточує.

Економічна нестабільність Італії руйнує економіку країни не лише зсередини, але і ззовні. Закордонні інвестори (представники інших європейських країн, американці, араби, китайці тощо) не бажають ні пристосовуватися до цієї корумпованої системи, ні протидіяти їй. Така ситуація призводить до нестабільності, що є досить помітною з огляду на брак реальних можливостей для зростання економіки країни через безгосподарність уряду та брак іноземних інвестицій. Протягом останнього року Італії вдалося залучити прямі іноземні інвестиції в розмірі лише 1,4 відсотка свого ВВП, тоді як у середньому по Європі їх розмір становить 3,3 відсотка.

Що можна зробити?

Нещодавно партія «Леґа Норд» запропонувала відокремити продуктивніші та більш заможні північні регіони від бідніших та відсталих регіонів півдня. Саме на півдні концентрація різних організацій мафіозного характеру є найвищою, але корупція охопила всю країну. Вихід із єврозони (це ще одна популярна пропозиція) теж є справою непростою, причому цей крок, навіть якщо його буде успішно зроблено, лише завдасть країні шкоди.

Таким чином, Італія потребує допомоги з боку Європи. Одним із небагатьох чинників, що стримують подальше поширення корупції, є певне її «регулювання» з боку наддержавної структури: Європейського Союзу. Пакт про стабільність і зростання, покликаний забезпечити кращу збалансованість державних фінансів, дійсно змушує італійський уряд якось дотримуватися його положень. Протягом 1970-х і 1980-х років мерзотне плетиво з бізнесу та політики перетворило Італію в країну з найбільшим боргом у Європі. Зовнішній тиск з боку ЄС скерував державні фінанси Італії на дещо сприятливішу траєкторію розвитку (в період між впровадженням євро та початком фінансової кризи відношення розміру державного боргу Італії до ВВП знизилося на 20 відсотків, а річний рівень інфляції, котрий упродовж 1970-х і 1980-х років становив у середньому 10 відсотків, після 2000 року впав до менш ніж 3 відсотків).

Цьому процесові сприяло впровадження спільної валюти у 2002 році. Не маючи змоги друкувати нові ліри на догоду власному марнотратству, уряд Італії (подібно до урядів інших периферійних країн ЄС із високим рівнем інфляції) був змушений демонструвати свою відповідальність перед платниками податків. Протягом останніх шести років Європейський центральний банк, можливо, був не надто стриманим, але в порівнянні з центральними банками країн Південної Європи, на зміну яким він прийшов, його можна вважати справжнім поборником золотого стандарту.

Італія опинилася під молотом на ковадлі. Мафіозна корупція, що обплела країну, вкорінилася настільки глибоко, що ослабити (а краще ліквідувати) її практично неможливо. Відповідна реформа сьогодні може відбутися лише у формі ліквідації центрального уряду. Нинішня система стала наслідком існування необмеженої політичної влади протягом цілих сорока років (дивним є те, що причиною цього став страх перед необмеженою політичною владою в її комуністичній формі). Якщо цю недолугу систему змінити не вдасться, італійцям доведеться міняти єдину річ, на яку вони здатні вплинути: власне місце проживання. Молоді італійці, особливо кваліфіковані та амбітні, цілими юрбами покидають свою любу батьківщину, причому після початку економічного спаду ця тенденція посилилася. Виїзд із власної країни — це, напевно, не надто висока ціна за те, щоб нинішня нездорова система відмерла, а на її попелищі постала нова, краща Італія.

Переклад Олександра Іванова